Меню сайта


Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Полезные ссылки
Приветствую Вас, Гость · RSS 22.10.2017, 13:50

Главная » 2011 » Ноябрь » 1 » ЯК БЕНДИК З КОНОПЕЛЬ АБО ЖМЕНЯ ЖАЛЮ ОТЦЯ-АВТОХТОНА ДО «ГОСТЯ УКРАЇНИ»
17:50
ЯК БЕНДИК З КОНОПЕЛЬ АБО ЖМЕНЯ ЖАЛЮ ОТЦЯ-АВТОХТОНА ДО «ГОСТЯ УКРАЇНИ»

 Ян Бушч


У просторі інтернету щодня можемо зіштовхнутися з масою абсурдних оцінок, поглядів, суджень і коментарів. Зазвичай, в осіб з певним рівнем інтелігенції, етичних і естетичних засад включається своєрідний «фільтр», аби відкидати нецензурну, неактуальну, абсурдну інформацію. Тим більше, що таке «сміття» виходить переважно з анонімних середовищ чи крайніх «ультра», чим може цікавитися хіба той, у кого зайвий час.

6 жовтня пригорщу думок, пов’язаних з діяльністю львівського латинського митрополита архієпископа Мечислава Мокшицького кинув у мережу католицький священик, ректор греко-католицької духовної семінарії в Дрогобичі о. др. Мирон Бендик. Якби не гідність автора та авторитет порталу, який визнав ці розважання істотними та вартими дискусії, то можна було би спокійно знехтувати таке «мудрагельство». Однак оприлюднено це на популярному порталі РІСУ, яким опікується Український Католицький Університет, а також на сторінці Дрогобицької греко-католицької семінарії.

Бурю гніву в о. Бендика викликало інтерв’ю Ексцеленції архієпископа Мокшицького Польському телебаченню „Полонія», де він згадав між іншим про запрошення папи Бенедикта XVI відвідати Україну в зв’зку із відзначенням в наступному році ювілею 600-ліття перенесення архієпископської катедри з Галича до Львова. Почуваючи себе винятковим «автохтоном» на українській землі, Бендик вказав архієпископові  на його місце «гостя» і повчив, що як гостеві владиці не випадає паношитися на чужій землі й запрошувати папу. Оскільки у того ювілею відгомін, подібний  до «зруйнування королем Владиславом Ягайлом української катедри в Перемишлі». Те, що формально католицький священик, ба навіть доктор Люблінського Католицького Університету Йоана Павла ІІ (!), інтерпретує призначеного Святійшим Отцем ієрарха як непрошеного гостя і вказує йому на місце «гостя» виглядає на абсурдний курйоз. Усе це  свідчить водночас про культуру і рівень еклезіяльної свідомості священика, котрий навчає нове покоління духовних осіб в семінарії, а також про хитку логіку, згідно з якою варто обмежувати діяльність також інших «гостей», зокрема призначених у свій час папою для служіння в Україні, наприклад, прибулого з Америки та Італії владики Любомира Гузара, прибулих із Польщі владики Василя Медвіта чи  бл. п. Юліяна Ґбура. Чи вони теж повинні були б узгодити з «автохтоном української землі» характер своєї діяльності?

А може цей Божий священик вважає за критерій буття «гостем» наявність української крові в жилах ієрарха? Як бути з мільйонами громадян цих земель, котрі належать до національних меншин в Україні? Чи вони теж повинні ставати в чергу до о. Бендика за настановою, як їм, як «гостям», поводитися на «його» землі? Боюся, що тест на чистоту української крові не пройшов би в отця доктора і митрополит Андрей Шептицький та мусів би шукати свого скромного місця серед «гостей України».

Для Бендика стало шоком, що «гість України», як він називає архієпископа Мокшицького, посмів поскаржитися на греко-католиків «на їхній землі», що вони займають римо-католицькі костели. На так кривдячу образу наш Бендик відповідає системно, п’ятьма пунктами, згідно своєї логіки, про рівень якої ми вже згадували. Отож: а) греко-католики не відняли в римо-католиків жодного діючого костела; б) держава не реабілітувала УГКЦ, не повернула їй храмів, тому передані в 90-тих роках латинські костели - це компенсація за ті втрати; в) римо-католицька спільнота в Україні катастрофічно скорочується, емігрує, асимілюється і не потребує своїх святинь; г) за двадцять років греко-католики гарно освоїли латинські костели, які їм передала влада, тому не варто домагатися повернення їх законним власникам; д) а так взагалі в «рідній Польщі» архієпископа Мокшицького греко-католики настільки ввічливі й делікатні, що не домагаються повернення всіх своїх святинь. Принагідно засоромив «владику Мечислава», що той не радіє з приводу зразкового співжиття греко-католиків і римо-католиків по обидва боки кордону.

Коменетарі зайві. Логіка залізна, дискусія не дає жодних шансів Бендиковим опонентам.

Може однак варто навести кілька фактів, що відображають життя українських громадян, котрі належать до Римо-Католицької Церкви. За найважчих часів переслідування комуністичною владою в центрі Львова була дозволена діяльність лишень двох латинських храмів (катедри і костелу св. Антонія). Така ситуація триває досі. Старання про повернення інших костелів не принесли жодних результатів. Судовим шляхом латинники домагаються повернення костелу св. Марії Магдалини. Аби перешкодити поверненню Римо-Католицькій Церкві разом з палацом латинських митрополитів також сусіднього семінарійного костелу Матері Божої Громничної (Стрітення Господнього), його забрали греко-католики. Щоби не було сумніву, кому належить святиня, поставили у вівтарі іконостас, чинять труднощі латинникам, котрі змушені бути там у приймах.

На теренах поза мурами столичного Львова ще більше не панькаються. У 1993 році в Бродах під час Служби Божої, першої п’ятниці місяця, силоміць відібрали у вірних костел. В місті було аж чотири греко-католицькі церкви, проте забрано ще й костел. Подібна ситуація в Комарно, де було дві греко-католицькі церкви й відібрали в латинників костел. В Олеську переданий латинникам костел забрали і віддали православній спільноті. Цей перелік можна продовжити.

Логіка о. Бендика може бути атракційною для зацікавлених. Натомість християни зобов’язані користуватися логікою Об’явленої Правди: «Не кради», «Не пожадай нічого, що є власністю ближнього». Одначе у відносинах греко-католиків з римо-католицькою спільнотою ці фундаментальні принципи рідко поважають. Згідно з більшовицьким принципом: «грабувати награбоване». Без докорів сумління греко-католицькі спільноти досить часто приймають майно своїх співбратів у вірі, не вважаючи за потрібне навіть повідомити  про це законних господарів об’єктів. До шляхетних і не так частих винятків треба віднести казус сестер студиток, які оселилися в колишньому монастирі бенедиктинок у Львові. Отримавши в дар від влади чуже майно, сестри звернулися до вигнаних після війни до Кракова законних власниць монастиря – латинських бенедиктинок з проханням дозволити їм користуватися монастирськими приміщеннями. Зрозуміло, що такий дозвіл отримали. Це ніби дрібний, нічого не вартий жест, проте як гарно і чесно перед Господом і людьми врегульована ситуація!

Наприкінці своїх висновків, просякнутих жалем і розчаруванням, о. Бендик поставив нищівну оцінку діяльності львівського латинського архієпископа. Мовляв, його діяльність на Україні – це суцільний крах, він нічого не навчився в бл. Йоана Павла ІІ, ані широти поглядів, ані поваги до сусідів (мова про справжніх господарів України), ані реальної оцінки дійсності!

Кислу посмішку та пригорщу збентеження викликає у читача знайомство з повної гіркоти нищівною оцінкою діяльності архієпископа Мокшицького. Складені в затишку духовної семінарії у Дрогобичі «рефлексії» КУЛівського доктора асоціюються з поведінкою того Пилипа, що колись вискочив із конопель.

Розважливе і динамічне служіння архієпископа Мечислава Мокшицького, одного з найближчих співпрацівників двох останніх пап, придає Львівській Церкві  авторитет і визнання. Латинська Церква, будучи співтворцем духовності і культури цих земель, поступово виходить з «ґетта» і дієво включається у релігійне життя міста й країни. Про це свідчать численні  урочистості, пов’язані з культом львівських святих (бл. Якова Стрепи, св. Йосифа Більчевського, бл. Марти Вєцкої і т.д.), урочистості з нагоди ювілею папського візиту до України, під час якого був елемент латинської традиції був вельми помітним, а також численні наукові починання з ініціативи католиків латинського обряду. Безумовно, що наближення ювілею 600-ліття присутності у Львові латинського ієрарха стане нагодою до глибшої рефлексії про зв'язок наших земель з католицькою традицією Заходу і для представлення цих знань жителям України. Передбачений на наступний рік Євхаристичний Конгрес, історичний Конгрес, а також можливий з цієї нагоди апостольський візит Бенедикта XVI стане тривалим свідченням життєздатності латинської Церкви в Україні.

Відомо, що не всім подобається така тенденція. Претендуючи на виключне право представляти католицизм в Україні, окремі середовища у Греко-Католицькій Церкві своїм вважають за обов’язок  применшувати роль співбратів римо-католиків. Декому досі мариться політика  Совєтів щодо обмеження латинського католицизму до жменьки старших львівських пань, котрі спілкуються польською мовою і після відходу яких залишиться затерта тінь всидливого сліду чужого панування на українській землі. Тому не дивно, що запрошення до Львова, яке архієпископ Мокшицький адресував Бенедиктові XVI, спричинило візит до Ватикану провідних греко-католицьких діячів, аби відрадити від такого кроку, щоб не підтримувати недемократичну владу. Цього аргументу не було взято до уваги 10 років тому, коли після відомого касетного скандалу режим президента Кучми викликав не найкращі асоціації в світі.

У контексті вищезгаданих подій можна припустити: те, що в деяких «святоюрських» достойників у голові, то у Бендика на язиці.


"Римсько-католицька сторінка о. Мар'яна Сковири", 20 жовтня 2011

Просмотров: 509 | Добавил: Admin
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Неофициальный сайт костела Cв. Александра © 2017
Бесплатный хостинг uCoz